?

Log in

Я і моя весна

На брудних підохвах залишилось вчора,
На шнурівках щастя, на волоссі - сльози.
У очах байдужість - вона пройде скоро, 
Та для чого знов фальшива проза?

За вікном туманом розіллявся смуток,
На губах ще недослухані платівки.
Між думками й серцем не провулок - 
Там уже давно нема бруківки.

У волоссі незів'ялі досі твої квіти,
А у вазі ще дрімають вловлені надії.
Десь на віях сніг, між пальців вітер - 
Не зловлю тебе як і усі події.

На асфальт дощем заплакали фасади,
На підлозі хвилями летить волосся.
Усміхнулись шибками старі мансарди
Так, неначе свято вже на носі.

Зашуміли джинси вулицями міста,
Задзвеніли під колесами калюжі.
Всі злилися у суцільне тісто,
Є лиш я й моя до тебе небайдужість.

Передивлюсь усі твої листівки:                                                                                                                                       В них була щирість, а тепер нема.                                                                                                                               Дороги сплуталися, як шнурівки…
В твоїх провулках я німа.

Я намалюю на асфальті небо,                                                                                                                                         У ньому стану і скуштую мить.
Ти не жалій мене так довго, ні, не треба –
Хоч час і вічний, але він горить.

Мені свій холод віддає бруківка...
Я не впіймала сенс свого життя,
На серці знову та ж платівка:
"Ти вже не мій, а я іще твоя..."

Я заблукала в переходах твого серця,
Ти не позичиш кілька сірників?
Твій холод в очі сипле перцем,
Сірник погас, хоча і не горів.

Feb. 14th, 2008

Потекло в потоці вулицями моє щастя,
Позбігалоіз дахів струмками і з балконів,
Повтікало сірими сльозами із вікон вагонів,
Посповзало з язиків старих церковних дзвонів.

Постихало на кінцях замерзлих гілок -
Зупинилось на межі між небом і землею,
Поселилося в бордюрах, стало їх душею,
Поплило разом з водою, бо забракло клею.

Полетіло з хмарами кудись за обрій,
Простелилось над вогнями міста млою,
Відійшло, ще навіть не програвши бою,
Замело сліди й не попрощалося зі мною.

Повернулось зимним подихом у небо,
Залишило тільки спогад тріщинам бруківки,
Забрело водою у мої нові шнурівки,
У поштову скриню кинуло нові листівки...

Прощавай...

Він розплющив очі, розуміючи, що він скоро їде. Їде може назавжди, може надовго, може зовсім на коротко. Та неважливо… Просто він їде, а ще вчора міг спати у теплому, а головне своєму ліжку хоч до обіду. У голові ще не було нових думок, лише вчорашні. Але згодом хвилина за хвилиною до нього доходило, що треба піднятись, бо сьогодні тяжкий день, тяжкий у всіх значеннях. Вставши, він повільно побрів по напівтемному коридорі. Ішов навмання у тому напрямку, звідки пахло гарячою кавою і ковбасою… до кухні. Тихе, сонне «Добрий ранок… ні, я не хочу їсти» прозвучало тоді не так, як завжди. Він стомлено опустився на стільчика і почав сьорбати теплу каву. Тепло розливалось по його сонному, як і все інше, стравоходу, а здавалось наповнювало все тіло. Пролетіли якісь дивні хвилини, які важко було б потім згадати, та вони не мали значення. Тоді все було якось уривчасто, нечітко. Він сам не помітив, як опинився в перукарні. Перукарка зграбно зрізала його зайве волосся і воно падало на підлогу так легко, як спогади про це місто випливали перед очима. Ось він знову дома… але ще секунда і вже в таксі. Він увесь час визирав у вікно авто, яке розсікало глухе, спляче зимове повітря. Зимовий ранок закрадався крізь шкло йому під куртку і намагався пролізти в груди, ближче до серця і лишитись там новим спогадом. Спершу не вдавалось.. він намагався залишитись байдужим, холодним, але все ж здався і прийняв новий спогад… Таксі виїхало на міст і місто востаннє прокидалось під його пильним поглядом, і аж немов зашарілось сонячним рум’янцем, тоді як його очі вперто вдивлялись в густоту будинків, що товпились в сонному місті… Все… таксі перетнуло кордон і його погляд поводі сповз додолу і очі втупились в резиновий коврик під ногами. Ще кілька пустих перемотаних хвилин і знову він у будинку. Навколо гамір, кожний хоче щось сказати… кілька обіймів, кілька скурених цигарок і він знову в авто. Дорога, як і його місто все ще спала і раптово полохалась від кожного поруху керма і колес, але він того не помічав. У його голові починало щось шуміти… і шуміло все гучніше з кожною секундою. Спершу їхав мовчки, бо голова боліла так нестерпно, як ніколи. Ось авто зупинилось. Він жадібно відчинив дверцята машини, прагнучи глипнути свіжого повітря. Надворі було холодно, надто холодно. Він запалив цигарку. Кілька затяжок і фото, він знову їде. Сонце ліниво виповзало з-за обрію й відбивалось від дзеркал автомобіля. На його обличчі бігали сонячні зайчики. Стало трохи веселіше їхати. Ще кілька зупинок, крапля веселощів…знову їде. Вгорі проминали  мости, на них над головою мчали машини. Він приближався до нового міста… воно розквітало у променях сонця і ласкаво манило. Але йому туди не хотілось… він знав, що там його чекає велика залізяка під назвою «закордонний автобус» і забере його звідси. Він проїжджав по передмістю. У вінках уривками бачив дачі, котеджі, величезні помпезні будинки з колонами та іншими складовими, в яких не було жодного натяку на хороший смак і які чомусь викликали думки про його село. Усе… прибув на «пункт призначення»… Ще було трохи часу. На автостанції бігали різні люди з великими валізами, навкруги гамірно і холодно. Остання розмова… Пора відчалювати. Сильно закусивши губу, він вийшов з авто, гучно гримнувши дверима. Вдих, видих… ще кільки миттєвостей… він натягнув наплічника, взяв сумку… і нехотячи йшов до автобуса. Водій викрикнув його прізвище у відповідь на що він гукнув «Є!»… його сумки неохайно кинули до решти. Все… ще зовсім трохи… Знову обійми, поцілунки, прощання, обіцянки, побажання, застереження… сльози. Все шкереберть. Я востаннє побачила його постать у променях сонця… Сонце на фоні сонця… моє сонце на фоні сонця. Помах рукою і він в автобусі. Всередині нього щось кричало, гукало: «Чому?!!» Водій натиснув на газ і вони рушили. Я мовчки побрела до машини, мої сльози, що капали на асфальт, розтоплювали маленькі сніжинки… Я провела поглядом автобус і глибоко зітхнула, а всередині мене щось гукало: «Чому?!!» Тато натиснув на газ і ми рушили… Я запхала у вуха навушники і все ще тихо плакала… Сонце вже й ховалось за обрій, роблячи небо на горизонті рожево-жовтим… Кілька годин, сон без снів… я вдома… без нього… нажаль…

Хай буде сон!

 

Вже минула друга ночі… та знаєте, мені не хочеться спати… я сиджу і роздивляюся чайні листочки на дні мого горнятка. Вони приємно пахнуть, так як чай, але прохолодніше, мабуть, тому, що в кімнаті відчинене вікно. Весь мій будинок вже спить, в любому випадку я вже не бачу жодного вікна, в якому світилося б світло… та, ні! Стривайте, я бачу вогник. Що це? Так, це вікно, воно загубилось у нічному мороці й несміливо виливає своє тьмяне світло на вулицю. Там, напевне, хтось є… за вікном. Хто він? Чому він не спить? Він, мабуть, як і я просто не хоче спати, а може ні… я люблю губитись у здогадках, коли бачу самотнє вікно. Ой, знову дощ. Мабуть, слід зачинити вікно, але ні, тоді мені погано буде чути, як краплі дощу розбиваються об підвіконня. Я б хотіла зараз з кимсь поговорити, хоч би й без слів, байдуже з ким. Я якась надто самотня. Я люблю самотність, але не сьогодні. Я чомусь хочу розділити свої думки з кимось, я рідко цього хочу, бо частіше, розказую свої думки клаптям паперу, що знайдуться під рукою. От чому так завжди? Коли я хочу побути сама, то мені обов’язково хтось заважатиме і навпаки, чому бутерброд завжди падає донизу маслом, чому дзвінок на перерву завжди дзвенить, миттєво після того, як отримуєш двійку? Доля теж не може без приколів. А з кого їй ще приколюватись, як не з нас? Е ні, я помилилась, мої вії таки тяжчають, очі печуть… я все ж стомилась від Землі – хочу в сон… на сьогодні з мене вистачить. Який сон прийде до мене сьогодні: кольоровий чи чорно-білий, чи може він взагалі до мене не прийде. А перед сном вип’ю пігулку щастя. Може вона хоч на ранок подіє? Було б весело! Щастя б всмокталось в мою кров, а тоді можна сміливо йти у поліклініку й здавати кров з пальця, знаючи, що залишиш їм щастя. Я ніколи не мала іграшки, з якою спала, ніколи не вела щоденників і не розмальовувала їх сердечками і не заповнювала дурнуватими записами про те, що я сьогодні їла, кого бачила, хто з хлопців мені сьогодні посміхнувся. І я не заздрю тим дівчатам, які це робили, раніше заздрила, а тепер – ні. Бо в цьому вже нема нічого оригінального, нового, не такого, як у всіх. Тому я зараз просто ляжу спати сама, без іграшок, навіть без думок, бо прийде сон і принесе мені нові думки. Я навіть не послухаю улюблену пісню… я навіть не спатиму в ліжку, я ляжу просто не підлогу і заплющу очі. Я навіть не перевдягатимусь – спатиму у светрі і в джинсових штанях. Ну його! Хай буде все, як є! Я не розчісуватиму волосся, хай відпочине від актів вандалізму скоєних щіткою, хай воно спить. Хай спить усе! І …….. полетіли геть звідси, хоч би на пару-трійку годин!!!

В очікуванні дива...

Коли приходить літо, я хочу осені, коли приходить осінь – зими, коли приходить зима – хочу весни, а коли ж уже весна… то звісно хочу літа! =) Мені не вгодиш… Але сам смак задоволення полягаю у оцьому «ХОЧУ»… Хтось хоче крутого червоного кабріолета, інший вілли десь… на Ямайці (стандартні бажання пересічного українця), а я хочу зими, просто зими і більш нічого! Я хочу, щоб янголята в небі стерли на терку всю кригу і щоб вона упала на моє місто лапатим снігом . Це ТАКЕ відчуття, коли на тобі тануть перші сніжинки! Як зараз пам’ятаю, як того року випав перший сніг, хоч він і так швидко розтанув.

………. Він був такий неочікуваний, такий класний і густий. Я стала якась, наче божевільна: я вибігла надвір в самій сорочці і подертих джинсах і стояла посеред вулиці, ловлячи ротом сніжинки, що так приємно танули на гарячому язику. На вулицю в захопленні вибігала дітвора, голосно гримаючи кодованими дверима. Вони виносили з собою санки, хоч сніг ледь вкрив чорний асфальт і металеві полозки гучно терлись об нього. Моє розчімхане волосся, наче сивіло, припадаючи пухнастим порошком, що падав з неба, а згодом змокло й стало тяжким і неприємним… але я не думала про волосся. На мене напав якийсь дивний шал. Я бігала, граючись з малечею в сніжки, ганяла за санями, гучно сміялась і тішилась з того всього, як дитя.

А потім я впала… впала на тонкий білий килимок і лежала. Я не боялась, що на наступний ранок мене відвідає довга застуда. Я вперше відчула себе НАСТІЛЬКИ щасливою. М’якенькі крихітні сніжинки непомітними проникали крізь нитки моєї сорочки і на моїй спині з’явились капельки, немов би я спітніла, біжучи крос на уроці фізкультури. Мені ставало зимно, а на серці було тепло, так тепло, як ніколи.

Перед очима з’являлись і зникали вдоволені дитячі обличчя, кружляли сніжинки і повітря… пахло зимою. Ніби разом з снігом на землю прилетіли ці кайфові запахи Різдва, Нового року, колядок, вертепів, які я так люблю… все те, що змушує забути про весь негатив, що оточує, затьмарює розум і відносить далеко за межі планети, кудись туди, звідки прилітають «білі мухи». То як алкоголь, тільки краще. Я просто лежала і хотіла затримати ту мить хвилинного щастя, що переповнювало моє єство по вінця і виливалося на сніг! Але... з під’їзду вибіг тато з курткою в руках й кинувся до мене… і знову додому, знову ці дурні балачки про те, що я вже немаленька, а утнула таку дурницю. Та насправді дурниці – це оці балачки. Але я не слухала тоді його. У голові ще крутивсь гамір, сніг, запах зими. Сніг прийшов мені в сон, а розбудив, танучи на моєму підвіконні. І хоч температура мого щасливого, втомленого тіла перевищувала норму, та я, вхопивши наплічника побігла до школи, не перехопивши навіть бутерброда. Я крокувала швидко й весело, залишаючи сліди на вчорашньому снігу, скриплячи при цьому підошвами черевиків по землі. Було зимно, холод нещадно проникав між петлі моїх рукавичок і струмом доходив до кожної клітини мого тіла. А я кайфувала від самого існування того струму в мені. (…) Нудні уроки… хоч зазвичай були цікавими, та в той день стали вмить нудними, бо очі мимоволі звертали до вікна і жадібно пожирали білу масу, що парила в небі й неквапно приземлялась на плитку шкільного подвір’я. Не пригадую скільки двійок отримала в той день… то й що? Їм все-одно не вдалось зіпсувати мені настрою. У вухах вже чулися звуки традиційного «Jingle Bells», а за вікном все сніг, сніг і сніг…

[]

Я чомусь звикла, що коли надворі зима, то в хаті дуже тепло. Чи то від наших теплих сердець, в очікуванні свята, чи то від палаючих радіаторів, що невтомно роблять свою справу.. не знаю! Лиш самі вогники на вікнах роблять повітря теплішим, затишнішим. Ви колись торкались лампочки новорічної гірлянди, коли вона працює? Усі вони такі теплі, навіть гарячі… і я їх за те люблю. А ви вірите в новорічні дива? Я кожен рік його ЧЕКАЮ і отримую таке задоволення від отого чекання ДИВА! А воно ніколи не стається, бо його або не існує, або воно невідчутне для мене.

Я надто поспішаю… падолист лиш почався, а я вже так хочу зими. Я чекатиму її місяць і дочекаюсь, принаймні, сподіваюсь на це… Я люблю чекати. Очікування – то мій наркотик. Я чекатиму! Я завжди чогось чекаю, насолоджуюсь цим, бо усвідомлюю, що ще мить, ще крок, ще трохи до ЧОГОСЬ! Незабаром ЩОСЬ обов’язково станеться. Не знаю що, та я чекаю цього з нетерпінням.

Чому ми хочемо заявити про своє існування? Чому так? Для чого? Бо ми думаємо лиш про себе. І хоч як би ми не хотіли це не робити, все-одно не вийде. Хіба іншим стане легше, якщо вони не знатимуть, що у цьому примітивному світі є ще ТИ! Ні… їм буде НІЯК. Їм буде байдуже, все-одно, бо вони, як і ти думають лиш про себе.

А мені б не було байдуже! Мені було б боляче! Спитаєте чому? Тому, що ще одна ІСТОТА шукає щастя… життя – безперервний пошук щастя. А його (щастя) не існує… щастя не існує, як і досконалості. Навіть якщо дойдеш до вершини і відчуєш себе (начебто) по-справжньому щасливим, то всерівно знайдеться ЩОСЬ, що зробить тебе ще щасливішим. І хоч це «щось» буде краплею в морі, але воно має вагу! Воно існує, воно Є! А може воно згодом зникне, пропаде, щезне?.. хто зна?.. Тому і  шукати щастя… виходить безглуздо. Сальвадор Далі казав так: «Не бійтеся досконалості – вам її не досягти». А я кажу вам не шукайте щастя, вам навряд вдасться його знайти. І хоч я це кажу, та все-одно не зупинюсь у пошуках отого щастя, бо це немов би вроджений інстинкт, якого неможливо позбутись.

У моєму короткому житті часто траплялись моменти, коли я вважала себе щасливою. Це омана. Одного разу (як у казці (=) я оманливо відчула себе щасливою, знайшовши нову подругу. Вона – симпатична, рудоволоса дівчина, психолог за професією, в душі дитя і на вісім років за мене старша. Вона була справді моєю подругою  і ми дуже любили говорити… говорити всюди і завжди…часто мала стрілка годинника вже давно перетинала дванадцяту позначку, а ми сиділи в темній кухні за чаєм і говорили про все, починаючи від жахливого кольору лаку для нігтів моєї однокласниці і закінчуючи тим, де у людини знаходиться душа: в ногах, в руках, в голові… чи може в грудях?.. Мені було добре. Я вживаю це слово «добре» у кожному записі, не зважаючи на його простоту і банальність. Просто саме оце «добре» найліпше описує мій стан… не знаю чого, але саме «добре»!.. І сталось те, що її у мене вже забрало… вона виходить заміж і вона… вагітна… Я втратила її, бо вона думає, що знайшла ЩАСТЯ! Я не намагатимусь її повернути, бо мої спроби не дадуть результатів. Я більше не відчуваю між нами минулого контакту. Інший би сказав мені, що я ненормальна, що треба радіти за неї, що вона щаслива, а я кисну. Щоразу проходячи під вікнами її оселі я відчуваю приємне тепло сімейного щастя. Але сімейне щастя – це ще далеко не ЩАСТЯ. З її хати ллється оте гаряче проміння, огортає мокрий асфальт і… гасне!! Розумієте?! Гасне! Воно має межі! Є межі, за якими оцього її щастя не існує!..

Світ бреше нам, як тільки може, розводить нас як дурнів, а ми віримо у кожну його байку, не задумуючись над змістом і не шукаючи моралі. Ми читаємо книжки і не пам’ятаємо що прочитали годину тому, не отримуємо з них добавки у наші черепні коробки, ми ненавидимо книжки через шкільну програму. І не книги тому вина, а ми винні, бо ми віримо, що все ж стали розумнішими ще на десять сторінок  Шекспіра, хоча самі навіть не зрозуміли про що там йдеться! Ми віримо, що в кожного з нас в небі є своя зоря, а хтось інший дивитиметься на неї і називатиме своєю! Ми віримо в тупі гороскопи, карти, гадання і при цьому не спиняємось твердити про свою незламну віру в Бога! Ви віримо у заплутані теореми і гіпотези… ми довіряємо! Буває не віримо явним речам, а всій цій маячні віримо! Ми врешті-решт просто наївні…

НАЇВНІСТЬ – ось риса людства! Такі ми є – недосконалі і нещасливі!

Я не збагну для чого я живу, якщо я неважлива складова світу, в яком у я живу. Я задам пустелю питань ( чому завжди, коли хочуть сказати «дуже багацько», то кажуть «море»?! невже не можна сказати «пустеля», адже вона теж займає здоровацьку площу і вона .. безнадійніша) і світ дасть мені відповіді… Та він обманить мене, залише правду собі… А я хочу правди, істини! А для чого? Щоб відчути себе щасливішою, що буде моєю ілюзією. А за ілюзії я розплачуватимусь реальністю. Світ і наші життя - то коло, замкнене коло, наче хоровод людства, з якого ніхто й ніколи не вислизне, бо коло замикається нашими ж руками – ми самі не даємо собі знайти правду… й не дамо. Мабуть, ніколи…

Я не змушую вас вірити у все це, я просто змушую вас до думки, мислити над цим і зробити для себе свої  висновки…

...втрачене...

Здається, тебе вже нема… нема для мене… є для всіх, а для мене немає… Де ти дівся? Чому тебе нема? Я не відповідатиму, навіть не намагатимусь… обійму стан гітари і гратиму… гратиму аж доки мої сльози не загубляться поміж струн, не почнуть бавитись з ними. У моїй пісні не буде слів, бо слово тебе в мене забрало… А може мені просто забракне слів, не вистачить, щоб описати те, що зараз всередині?..

Мені було з тобою добре.. не знаю як тобі, та мені було ДОБРЕ …Я відчувала миттєвий спокій, спокій –  то мить … Я пам’ятаю, що ти написав на своєму медальйоні: «Хіба це мало – незабутня мить?..». Так, це багато, принаймні,  для мене… Та чи потрібен мені спокій? Мені зараз здається, що я жити без нього не зможу, але то не так! То мереживо омани, що плелось ще з мого народження, нахабно встилало шлях, по якому я йшла, ставало між моїми очима та реальністю, мов рожеві окуляри… але й … помагало жити…

Я викину тебе з голови… з голови – так, а з серця – ні… Ти став половиною мого серця і тепер я не знаю, куди її діти… запхати подалі, забути, забити? Ні, не вийде – просто не зможу… Я виведу тебе з  серця, як мама виводить плями з моїх футболок… виведу може за рік, може за два, а може залишу тобі куточок і ти назавжди лишишся в мені, просто як легкий розмитий спогад, недомальований ескіз, як павутинка «бабиного літа», як пожовклий осінній листок, як запах твого улюбленого чаю, як тьмяний вогник одинокого ліхтаря на темному нічному пероні… Чи варто викидати тебе зовсім, повністю та назавжди? Я всеодно пам’ятатиму аромат твоїх парфумів, який я чула щоразу, коли міцно пригортала тебе до себе, гралася твоїм волоссям, торкалась тебе кінчиками губ, тримала за руку, сиділа поруч на нашій лавочці біля універу… я не забуду відчуття легкого морозцю під шкірою, який пробігав по мені щоразу, коли мій стільниковий повідомляв, що мені прийшла sms-звісточка від «каханий», я не забуду твоїх кумедних штанів в клітинку, не забуду, як ти щоразу при зустрічі обнімав і підіймав мене, й тішився з того як дитина, пам’ятатиму кожну нашу смішну суперечку, не забуду твій улюблений смайл в чаті і уривки твоїх віршів, хоч не присвячених мені, але гарних…. пам’ятатиму все.. та лиш все хороше…

Я згадуватиму тебе щоразу, коли питиму чай, подарований тобою, коли дивитимусь як сірі дощові краплі падатимуть з дашка мого балкона, коли проходитиму під твоїми вікнами, через які ми колись дивилися разом… та то було колись , а тепер все змінилось…. Тепер у вікно ти виглядатимеш не мене і повідомлення не мені писатимеш, і не дзвонитимеш серед ночі МЕНІ… може не дзвонитимеш нікому, а може іншій, якісь кращій за мене, а я певна, що таку ти знайдеш…

Та ти все-одно був, ти мав місце у моєму нікчемному житті… й з тобою воно набирало сенсу… що довше я була з тобою, то чіткіше розуміла, що без тебе воно не таке… моє життя… що ж з ним далі робити?..

 

 Увертюра до "мОгО"

                                                                              (я це люБлю)
Я люблю сидіти вночі біля вікна, не вмикаючи світла. Поруч зі мною чашка кави…над горнятком здіймається пара і гріє мені долоні. На столі попільничка, а ній цигарка. Ні, я не курю…але без неї зіпсувався б імідж мого вечора. Кава чорна. Вона якась безмежна, бездонна. Таке враження, що якби я опустила в горня ложку, то вона б втонула. Я розімкну пальцями жалюзі, як це роблять невмілі актори в дешевих американських серіалах. Небо у шпаринці – це так гарно! Воно, мов старе сине полотно, а зірки – то дірки в тому клапті старих лахів. На стіл ще зранку мама неохайно кинула акуратно випрасувану скатерку кольору капу чино. Місячне світло заливало пів кухні, розсікаючи тепле хатнє повітря, що ще не втратило смачного запаху мого улюбленого пирога. Люблю спостерігати, як одне за одним гаснуть вікна в будинку напроти…люблю нічне місто саме за вікна, не знаю чим, та вони мене приваблюють! Вони як новорічні вогники: то з’являються, то зникають.. Але вони зачіпають щось дивне в мені , щось ТЕ, що народжує сміх, подив, сльози, поцілунки, зізнання, розпач….. Вода каплями ледь чутно спадає з носика крану і гучно вдаряється об металеву мийку, розбиваючись ще на десяток маленьких краплинок… Годинник над головою, який я вже зо два роки не налаштовувала, все ж цокав своєї, не спиняючи свого ходу. Йому байдуже, яка насправді година, він просто лічить хвилину за хвилиною… живе собою і по-своєму…

Перша капля дощу влучила в моє підвіконня. Влучно Ти все-таки стріляєш! Ти, той, що зверху). Мені стає якось радісніше, якось незвично ДОБРЕ! І я не хочу знати чому мені ТАК… мені просто хОроше, а все решта не має значення… В такі хвилини, я починаю розуміти, що я люблю життя, не зважаючи на те, що воно зі мною наробило.

Кватирку одчинить вітер і прослизне по моєму плечі, мов автівка по мокрому асфальті.. то був немов ніжний поцілунок, що змусив мою шкіру відмовитись од спокою… Нехотячи, помічаю світло, що з’явилось в вікні сусіднього будинку й сполохало сплячу вулицю… На несправному годиннику вже шоста, хоча насправді ще третя не минула. А що якби я жила за своїм годинником?.. Тоді я б мала вигадану владу над часом… хай та влада і не буде правдивою, але це так приємно, коли в тебе в руках час, хоч він все-одно вислизує з долонь… тоді я була б ОДНА… а чим погано?.. а чим добре? Байдуже…

Я ладна просидіти так до ранку, аж доки дзвони церковки, що поряд, почнуть свою пісню. І десь там – під куполами – прокинеться моє щастя. Може воно прилетить до мене одразу, а може гайне деінде і я більше не відчую його… Хто зна?..

Я допила каву. У філіжанці лиш гуща перемелених кавових зернят. Кажуть, на гущі можна гадати… але для чого?.. Для чого знати, що буде потім, якщо його все-одно не зміниш…

Підберу з підлоги сумку і піду, прокрутивши кілька разів ключ у замку вхідних дверей, щоб ніхто не вкрав кавовий дух , що витає у моїй хаті і щоб ввечері , повернувшись  додому, я могла випити кави за найзатишнішим столом у світі, що ховається під скатеркою кольору капу чино…